Твір «Про бідного та багатого брата»

Р-1).: Два брати. Були собі два брати, один був дуже багатий, а другий був бідний. Та ще так було, що багатий та на багатій оженився, то ще й дужче став багатим, а бідному прийшлося та на бідній оженитися, то ще й дужче став бідним. У багатого щодень божий музики грають та веселяться, а у бідного і світла нема в каганці. У багатого ж на…, та тільки одним-один син, а в бідного аж четверо, та всіх же то нагодувати, напоїти треба, а тут ще одне, одного мале. У багатого і наймити, і наймички, усіх хлібом годує, а в бідного брата і молотить до себе не поставить.
Сидить раз бідний брат зі своєю жінкою, радиться, де б його хліба заробити собі? От жінка й каже йому:
– Що ж чоловіче, в тебе брат багатий, піди до нього та попросись, хоч молотить або що, бо вже ось послідній доїдаємо.
– Ну, то що ж, піду!
Приходить до воріт, а брат на дворі був, як побачив, шо він іде, та зараз до його і біжить.
– Чого ти, кажу, йдеш до мене? Хіба хоч, щоб з мене люди сміялися, як із тебе?
– За що ж вони, брате, будуть сміятися? За те, що я бідний, а ти багатий, я ж твій брат.
– Та що ж з того, що ти мені брат? Єсть у мене брати не такі, як ти, а такі, як я.
– Так хоч вони такі багаті, як і ти, а я твій брат бідний, то пусти мене до себе, хоч кусок хліба заробити.
– Ні, каже брат, ніякого мені старця не знадобися.
– Ну, коли тобі стидно, так не називай мене братом, а зови хоч наймитом.
– Ні, каже, всі знають, шо ти мені брат.
– Ну так, коли не хочеш мене найняти, то дай мені мішочок хліба, бо дома діти голодні сидять, послідні доїдаємо.
– Ні, брате, не дам, я ще для тебе не надбав, а ти піди зароби, а до мене не ходи.
А сам ляпнув хвіртку та й пішов. Остався бідний біля воріт, подумав.
– От, каже, Господи милостивий, де в Бога правда? Ну, Бог з тобою, брате.
Насунув шапку та й пішов додому. А жінка дома дожидається:
– Підождіть, каже, дітки, пішов батько до дядька, та принесе борошна, та я напечу пиріжків та будемо їсти. А сама така раденька! Коли це зирк, іде чоловік, а сльози з очий, як в горох, так і катяться.
– А що, чоловіче, заробив? Тепер, каже, будемо їсти.
А сама так і загаласила.
– Що ж, жінко, не плач, Господь дасть, піду в город, то там і зароблю.
– А що тобі брат сказав?
– Та який він мені брат? Коли він мене і за брата не щитає.
– Та хоч би ти йому за наймити став?
– Та й за наймити не бере, бо, каже, усі знають, що я його брат.
– Ну, нехай же його Бог покара!
– Піду в город.
–Чи не поможе тобі Бог, чого доробити.
Зібрала те, що недоїли вранці, дала дітям повечерять, а самі посідали та дивляться на них та плачуть, бо самім нічого було їсти. Поклала жінка діток спать, сама помолилася Богу, теж лягла, а він сердега не знає, що робити, чи лягати, чи зараз йти в город, бо вже як прокинуться діти, то сам як хочеш, а їм давай їсти.
– Ну, що ж, чоловіче, сидиш, чому не лягаєш?
– Та що з того, що я ляжу? Де моя торбина?
– Навіщо тобі?
– Піду, а ти прогадуй діток, як сама вже знаєш, поки я прийду з города.
Взяв торбину і пішов. Прийшов в город і нанявся до купця жито, чи щось пересипать. Проробив у купця тижнів зо три і заробив карбованців з тридцять грошей.
– Ну, каже, слава тобі, Господи, буде на харч.
Пішов на базар, купив солі, купив хліба, купив сала, карбованців з пʼять стратив.
– А з цими, каже, піду додому, щоб жінка бачила, шо не даром робив.
Приходить у своє село. Іде проміж братову хату, а в його дворі є гомін такий, що аж луна по селу йде. Підійшов до воріт, одчинив хвіртку, аж там музики грають, кумедії представляють. Оце так, а у рідного брата і світла нема в хаті.
– Ну, Бог з ним, нехай собі тішиться!
Приходить до своєї хати та й стукає в двері. Жінка схапилася та до дверей.
– Хто такий?
– Твій чоловік.
Одчинила.
– Ну, слава ж тобі, Господи, шо тебе Бог приніс.
Війшов у хату, діти сплять, яке на лаві, яке на печі, яке в запічку під рядиною звернулося. Як почули, шо батько прийшов, так усі схопилися. Той каже:
– Тату, дай хліба.
Той:
– Дай, тату, сала. Дай сала!
Розвʼязав торбину, як допались діти, як та сарана, прости, Боже! Той за сало, той за паляницю,той на піч, той на припічку, той на полу, сидять їдять.
– Ну, а це ж тобі, жінка, гостинець.
Виймає, двацить пʼять карбованців дає. Жінка, як побачила, то аж затрусилася, бо як вона вийшла заміж, то в неї стільки не було.
Повкладала дітей спать і самі полягали. Вранці встала, жінка їй каже:
– Ну, чоловіче, слава тобі, Господи, то у нас тепер грошенята єсть. Піди ж тепер у город та купи хліба, купи солі, купи мені чоботи, або й собі купи, щоб з нас хоч люди не сміялися.
– Добре, піду.
Пішов, приходить у город, йде вулицею, коли дивиться, стоїть купа людей і щось готорять [1].
– А піду лишень подивлюся, що там таке?
Заходить до тієї купи, питається чоловік:
– Що тут таке, дядько?
– Та це продають волоцюгу.
– Якого волоцюгу?
– Та чи подушного [2], чи шо, не заплатив та мандрував цілий год, так його піймали та в тюрму, з год продержали, дак це продають. Хто внесе за нього гроші – двацить пʼять карбованців, то той до себе і візьме його і він вже тому одробить ті гроші, шо за нього заплатить.
– Чом же ви, дядько, не візьмете?
– А куди я візьму? Хіба можна до себе злодіїв приймати? Піди подивись, який стоїть.
Просунувсь у купу, стоїть здоровий парубок посеред купи і налегачем [3] назад руки звʼязані, а врядники викрикують:
– Хто дасть двацить пʼять карбованців за цього парубка, то нехай бере його до себе, він тому одробить його гроші.
Злодій стоїть, понуривши, та каже:
– Візьміть мене, люди добрі, хто в Бога вірує, я тоді одроблю його гроші.
Біднягу, жалко стала парубка.
– А ну, що Бог дасть, візьму його та викуплю, будемо вдвох робить, чи не лутше піде заробіток.
Пропхався аж до врядників, та й питається:
– А на стільки год цей парубок продається?
– На один год.
– А там?
– А там, як він сам схоче, схоче служити ми ще, а не схоче, одійде од тебе, тоді він вже вольний буде.
Вийняв гроші, отдав.
– Так нате ж вам, за нього двацить пʼять карбовнців.
Взяли урядники гроші, записали, кому злодія здали на поруки [4]. Тоді він розвʼязав злодію руки.
– Ходімо, небоже!
І пішли. Злодій уклонився йому:
– Спасибі тобі, каже, дядечку, шо тебе Господь надоми…, надоумив мене викупить.
Пішли, веде його бідний в своє село, та дорогою, йдучи, зажурився. Злодій питається:
– Чого ти, дядьку, журишся?
– Ні, каже, я не журюсь.
– Ні, дядьку, журишся.
– Чого ж мені журитися?
– А того, що ти мене викупив та ще й злодюгу.
– Еге, сину. Все правда, а ти знаєш, небоже, шо в мене тільки і було, шо двацить пʼять карбованців та за послідній я тебе викупив.
– Ну, дядьку, не журися.
Ідуть. Прийшли додому. Жінка дивиться у вікно, думає собі:
– Кого це він веде з собою?
Увійшли в хату.Ось і каже:
– На тобі, жінко, купив.
– Шо купив?
– Та ось, дивись, якого парнюгу.
– Та невже ж? А в самої сльози. Шо ти наробив? Самим нічого їсти, діти з голоду пухнуть.
А парубок сів на налаві та й каже:
– Не лайтесь, дядина, не журіться! Спасибі, вашому чоловікові, шо він мене викупив, а я ваші гроші вам хутко одроблю, ше й таке, шо й хліб будете за мною їсти.
Посидів трошки, посидів.
– А що, дядина, чи у вас є шо вечеряти, чи ні?
– Де ж воно візьметься? Хіба ж ви не бачите, шо в нас і гаршків [5] немає, та ми не знаємо шо чим і варити.
Посидів той парубок та й вийшов з хати, коли трохи згодом стукається в двері:
– Дядько, одчини.
Очинив бідний хату.
– А на те лише, дядько, оце дітям вечерю приніс.
Коли туди, аж він повні приполи всяких харчів держить. Як почуло діти про вечерю так не дали йому й на стіл покласти. Хто за сало, хто за паляницю, хто на піч а хто в запічок. Уже й дядина трошки не та стала, одсердилася.
– Спасибі тобі, парубче!
– Ні за що, дядина, дякувати.
– Сідайте, по вечеряєм вкупі.
Сіли і повечеряли гуртом, Богу помилились, полягали спать. Вранці встали.
– А що, дядько, будемо робити? Треба щось видумать, а то так без діла буцимто ніякого.
– Та що ж його робить, як нема хазяйства.
– Та давайте хоч ліску будем плести коло двору.
– Так хворосту нема.
– Ну, так завтра буде і хворост.
– Так нема ж грошей.
– Та й гроші завтра будуть.
– А хто цей дядько рядом з вами живе?
– Не питай, небоже.
– А що ж таке?
– Це, каже, брат мій живе.
А сам аж здихнув.
– Такий багатий та вам при бідності нічого не дає.
– Та він і хвіртку запирав, не то щоб шо дав, от такі багаті брати.
– Еее, підожди ж, дядько, він колись буде давать.
Побалакали та й пішли з хати.Тепер уже сіли вечеряти не за голий стіл, вже щось було на столі, полягали спати. Як вже дядько з дядиною поснули добре, парубок нищечком встав, вийшов з хати, причинив за собою двері, пішов прямо до пана, забравсь до його комори, розбив скрині з грішми, набрав повні кишені та й пішов. Прийшов додому, пішов на город, вирив яму, закопав гроші, а трошки грошей положив собі в кишені, пішов у хату і ліг. Вранці встали, поснідали, парубок посидів, посидів, а далі вийма з кишені аж цілих сто карбованців:
– А на ти лиш, дядько, це вам за те, що ви мене викупили.
А далі вийма ще сто карбованців:
– А це тобі, дядина, шоб ти не лаялась зі своїм чоловіком, за те, що він мене викупив.
Як побачила вона ті гроші, як гепнеться йому в ноги:
– Спасибі ж тобі, мій голубчику!
Та раз, та вдруге ж, аж очіпок [6] упав з її голови, звалися, а дядька так вже не знає, шо й робити тільки плечима сова та підсмакує.
– Ну, дядьку, тепер поїдемо в город та купимо, чого треба в хазяйстві.
Поїхали в город, купили шкафу, купили пару волів, купили корову з телям, купили віз, приїхали додому, стали хазяйнувати по троху.
Багатий брат дивується:
– Що це, каже, в мого брата, де взялись воли, шкафи і корова?
А жінка каже:
– А злодюга навіщо?
– Та то злодюга він був колись, а тепер він вже не злодій, бо я чув, шо він викуплений.
– А де ж вони грошей набрали?
– Та про те вже їм знати.
– Може в того злодія ще давні гроші є.
А теща каже:
– Ось, пошліть хлопця, нехай він піде до його дітей гратися, то що діти балакатимуть, то він підслуха, прийде та нам і розкаже.
– Оце добре! Взяли і послали хлопця.
Бідний брат думає:
– Що це за знак, ніколи багач не пускав свої дитину гратися до моїх дітей, а тепер пустив.
Сіли обідать, посадили хлопця богачевого за стіл, погравсь хлопець з дітьми і пішов. Приходить додом, батько й пита:
– Ну що там синку?
– Нічого, тату, не чув. Грались, мене дядько і обідать посадив, борщ був з мʼясом і каша з молоком.
– Еге! Ось що, це вже значить годі голову ламати, ще торік у мене брав та малого жита їв, тепер вже борщ з мʼясом, ше й каша з молоком? Що ж це воно за знак, як би його довідатись?
А теща сидить на печі та й каже:
– Ось як довідатись. Ти піди до брата та скажи йому, шо прийдуть до мене судді добро моє описувати, так дозволь, брате, нехай моя скриня з грішми у тебе в хаті постоїть, поки я панів одбуду.Та візьми скриню велику, ту що в коморі, та мене туди замкніть, то я вже почую, що вони балакатимуть.
– Оце добре!
– Тільки як би чого-небудь туди їсти мені поставити?
– Та вон вареники, ті шо недоїли, так з макітрою і поставимо.
Винесли з комори скрині, влізла туди теща, поставили їй вареники і замкнули скриню.
– Отепер піду до брата!
Бідний брат щось робив на дворі, дивиться, іде до нього брат.
– Що це за знак? – Каже.
А в самого аж сльоза на очах навернулися. Прийшов, здоровкається:
– Здоров, брате!
– Здоров! Боже, тобі поможи!
– Спасибі!
Та ще й руку подає.
– А чого я, брате, до тебе прийшов?
– Не знаю!
– Будь ласкавий, брате, чи не можна до тебе мою скриню з грішми перевезти, бо до мене наїдуть судді описувати худобу, то нехай скриня у тебе постоїть, а завтра вранці прийду і візьму.
– Ой, так, то що ж, нехай постоїть, привези.
– Тільки, брате, в хаті постав скриню, бо в сінях страшно становити.
– Та поставимо в хаті, вези.
Пішов багач, привезли скриню і поставили в хаті на самому покутті. Парубка тоді дома не було. Приходить увечері, дивиться скриня стоїть.
– Дядько, що це у вас за скриня?
– Та це брат привіз, атдав на схоронку, бо до нього судді наїхало худобу описувать, тільки ніч перестоїть, а завтра вранці прийде брат та й візьме.
– Бреше він!
Повечеряли і полягали спати. Як заснув дядько з дядиною, він став по-тихесеньку, взяв макагін, відімкнув скриню, підняв віка, коли баба. Він її як ошелешить макогоном і не кавкнула. Взяв вареник з макітри, встромив її у рот, буцімто подавилась, замкнув скриню та й ліг собі. Коли це вранці йде багатий брат з наймитами:
– А що, брате, ціла скриня?
– Ціла!
– Ну, спасибі тобі! Дай, Бог, здоровʼя! А беріть, хлопці, ставте на віз.
Поставили і повезли, багач іде з-заду та й питається:
– Мам, чули де вони беруть гроші?
Не взивається.
– Мабуть заснула.
Привезли скриню додому, поставили у хаті, відімкнули, як глянув багач та аж рот роззявив.
– Вмерла! Дивись, жінко, ше й вареник у роті, мабуть удавилась, подивись вареник у роті.
– Голівонько бідна, що його робити, треба йти до попа, нехай іде ховать, скажемо, шо скоропостижно вмерла.
Прийшов до папа.
– Здорові були, батюшка!
– Здоров, здоров!
– Ідіть ховать, мати вмерла.
– Та невже? Як це так? Я ж її вчора бачив, мов здорова ж була?
– Так вона, батюшка, і сьогодні була здорова, та їла вареник та за їжею вмерла, ще й вареник у роті остався.
– Так може вона вдавилась?
– Та може ж і вдавилась, Бог же її знає.
– Ну, так я прийду і заховаю.
Прийшли і заховали тещу.
Вночі парубок встав, пішов на гробовище, одрив тещу, виняв з труни, взяв на оберемок, поніс до багатого в двір, прочинив комору, а в тій коморі в засіках пшениця, так що мабуть пудів з двісті, така як золото. Він узяв ту пшеницю, розкрив, розсипав, розкидав по всій коморі, тещу посадив у засік, дав їй, дав їй лопату в руки, а сам замкнув комору та й пішов. Прийшов додому, ліг спати…?… Коли це вранці чує гвалт по селу. Питається в дядька:
– Шо там таке?
– Та тут чудасія, багачева теща вночі встала, та й прийшла до нього в комору, та й досить сидить у засіці.
– А ходім, дядько, подивимось!
Приходить до багачевого двору, аж у нього повен двір народу і протопитися трудно, багач аж чуб на собі рве, гука на наймита:
– Біжи, Каленику, до батюшки, хай йде, що хоче то й робе, оце послав Господь напасть, бачиш, шо воно значить, як не своєю смертю мре.
Прибіг Каленик до попа.
– Здрастуйте, батюшка!
– Здрастуй, здрастуй! А що скажеш?
– Ідіть до нас та як можна швидше!
– Що таке, що таке?
– Та й прийшла баба Параска з цього світу, вчора, вчора заховали, а вона вночі прийшла, сіла в коморі аж у засіці ще й лопату в руки взяла, порозкидала по коморі всю пшеницю. От така баба!
– Всю пшеницю, всю пшеницю по коморі, баба Параска? Давайте швидше патрахи, Семене, бери требник, іди поперед мене та читай: «Да воскресніт Бог» да «Помілуют мʼя, Боже»
Прийшли. Коли якраз у засіці багатий аж до ніг припадає попові:
– Батюшечка, чи не можна яке закляття поговорить чого, осиковим кілком прибить?
– Треба, треба, а беріть же ї хто та виносьте з комори.
Люди стоять, роти пороззʼявляли, ніхто із місця не ворохнувся, а парубок стоїть коло дверей.
– А дайте, каже, я візьму.
Перехрестивсь на схід сонця тричі, обернувсь, взяв тещу та вже не поніс у хату, а прямо на гробовище, положили в труну її, загрібли, батюшка прочитав проклятіє, забили осиковий кілок на гробі.
– О, типер, каже, не встане, бо нечиста сила з неї вийшла.
Прийшли додому, багатий питається:
– А що, батюшка, чи не можна мені цю пшеницю на потребу пустити?
– Е! Ні, ні, не можна!
– А де ж її діти?
– Де хочеш, туди і дінь, хоч закопай, хоч спали, як ніхто не візьме.
А бідний брат, що тут вже стояв, каже:
– Давай, брате, я візьму цю пшеницю, уже що Бог дасть, те й буде!
Його підучив парубок:
– Візьми, зроби, зроби милость та візьми й комору, будь ласка, бо як її тепер спалить, твоя вся оселя згарить візьми все, забери пшеницю і комору.
Як почали пшеницю носить дядька, дядина і парубок та цілісінький день носили, до вечора. Такої насипали пшениці, як золото. А далі вже й комору перенесли. Багач каже:
– Ну, слава Богу, тепер збувся!
А бідний з парубком поставили комору, позсипали в засіки пшеницю.
– А що, дядько, буде з тебе?
– Слава Богу, буде!
Діждавшись вечора пішов парубок опять на гробовище, вирив тещу, взяв на плечі і поніс до багача, одімкнув комору, а в тій коморі повно: одежі, кожухи, кожушанки, свитки, смужки, карбованців на тисячу було в тій коморі добра. Він узяв одімкнув комору, поскидав з жердок одежу, познімав з поличок, повивертав і скрізь, скрізь порозкидав, які взяв та пороздирав. Взяв найкращу кожушанку з синім сукном криту та ще й сивим смушком обложену, ту, що багатого жінка вінчалася, вбрав у неї тещу, посадив її у куточку, замкнув комору, а сам пішов додому.
На другий день якийсь праздник був. Жінка багачева вбирається до церкви та й каже на наймичку:
– Біжи в комору та винеси мені ту кожушанку, в якій я вінчалась.
Та взяла ключ та й побіла. Тільки що відімкнула комору та аж скрикнула:
– Ох мені лишенько, шо це за гармидер такий, кали зирк, аж у куточку сидить теща. У бідної наймички трохи очі злоба не повискакували, як чкурне, а на дворі сніг великий, погубила в снігу і черевики, вбігла в хату.
– Що там таке?
– Ох, моя ж матінко, баба Параска сидить у коморі у вашій кожушанці.
А багатий лежав на лаві, як почув, так аж у нього все заболіло.
– Та невже в коморі? Біжи, Каленику, до попа.
Побіг Каленик, прибігає до попа і слова не вимовив:
– Батюшко, Параска впʼять!
– А що, що баба Параска, прийшла?
– Прийшла!
– Семене, Семене, вставай, зараз мені требник, требник, кадильницю бери, херувимського ладану положіть. Іди зараз уперед читай «Да воскресніт…» да галасніше читай, шоб усі чули
Прийшли до богача, він як побачив попа, то аж чоботи йому цілує.
– Батюшечка, чи не послать до архиєрея, до архиєрея, можи у нього молитва друга, може, можи у нього прокляття не таке як у вас?
– Ні, постой, постой, цей раз заховаєм вже запічатаєм …?… яму і вже два осинових кілка забʼємо, один в головах, а другий в ногах, посередині хрест зроблю з заступом та ладану туди насиплю, то вже ни встани.
– Оце було б і тоді так зробить, то вона б і не прийшла.
– А беріть та роздягайте її та понисем.
А люди тільки баньки, беньки свої повитріщали та роти пороззʼявляли, нихто не хоче іти вступитись, бояться, що то воно значить як не своєю смертю вмре. Хто ж піде брати.
Парубок стоїть коло дверей і каже:
– Давайте, я роздягну і понесу.
Роздяг і поніс, приніс до ями, положив у труну, зарив, загорнув землею, забили два осикових кілки, один в головах, другий в ногах, зробили посеред гроба хрест, насипали туди херувамського ладану, піп прочитав молитву.
– От, каже, тепер не вийде!
– Ну, спасибі вам, батюшка! А де батюшка мені одежу дівать, чи її спалить, чи попродать. Уже її тепер не носить, бо на чортові була надіта.
– Так, так, як ніхто не візьме, то спали.
А бідний брат каже:
– Оддай мені, брате, ту одежу?
– Та візьми, будь ласка!
Пішов бідний брат з жінкою, з парубком у комору, набрали на оберемок одежі скільки можна було, пішли й другий раз набрали і вдруге по стільки ж, пішли і втретє набрали, і втретє.
– Ну, брат, каже богач, за одежу бери і комору, бо як мені її спалить, то вся оселя згорить.
Забрали комору перенесли.
– А що дядьку тепер? Є що надіти тобі і дітям, і діткам твоїм:
– Є, спасибі тобі, небоже… [7]

[1] Готорять = гуторити, рю, риш, недок., діал. Розмовляти. (Словник української мови: в 11 томах. Київ, 1975. Том 2. С. 200). – Примітка транскриптора.
[2] Подушний, а, е, іст. у знач. ім. подушне, ного, ч.; рідше подушна, ної, ж. У дореволюційній Росії — податок державі, подать поміщикові, стягувані з кожної душі податного стану. (Словник української мови: в 11 томах. Київ, 1975. Том 6. С. 763). – Примітка транскриптора.
[3] Налигач, а, ч. Мотузка або ремінь, який прив’язують до рогів худоби. (Словник української мови: в 11 томах. Київ, 1975. Том 5. С. 118). – Примітка транскриптора.
[4] Порука, и,ж. 1. Запевнення, гарантія в чому-небудь; прийнята на себе відповідальність за когось.. (Словник української мови: в 11 томах. Київ, 1975. Том 8. С. 294). – Примітка транскриптора.
[5] Гаршків = горшків. – Примітка транскриптора.
[6] Очіпок, пка, ч. Старовинний головний убір заміжньої жінки у формі шапочки, часто з поздовжнім розрізом ззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане під ним волосся. (Словник української мови: в 11 томах. Київ, 1975. Том 5. С. 833). – Примітка транскриптора.
[7] Аудіозапис обривається. – Примітка транскриптора.